У списку десяти головних перемог України за рік повномасштабного вторгнення Міністерство оборони України поставило на перше місце успішну оборону Києва, Чернігова, Сум і Харкова у лютому — квітні 2022 року. Переможну крапку в історії оборони столиці — найбільш вирішальної з цих битв — було поставлено рівно рік тому. В останні дні березня — перші дні квітня з півночі України відступили найелітніші підрозділи російської армії, частина яких була вщент розбита в безрезультатному наступі на Київ.
NV нагадує, чому навколо Києва так і не зімкнулися російські кліщі — попри підступний план Кремля, надзвичайно високі ризики для української столиці, нерівні сили й нелюдські звірства окупантів на захоплених ними територіях.
Російські військові та спецслужби почали розробляти детальний план повномасштабного вторгнення в Україну влітку 2021 року: наказ про це віддав особисто Володимир Путін. Щоправда, глава Кремля визначив лише загальні наміри, а деталізувала їх уже дуже невелика група осіб.
Наприклад, про намір повномасштабного вторгнення та окупацію України заступники начальників відділів Генштабу РФ дізналися за кілька днів до 24 лютого, а керівництво більшості тактичних військових підрозділів — за кілька годин. Путін не довіряв навіть ближньому колу. Наприклад, міністру закордонних справ Сергію Лаврову він повідомив про напад на Україну лише о першій ночі 24 лютого.
Розробкою плану вторгнення займалася обмежена група осіб з адміністрації Путіна, очільник Генштабу ЗС РФ Валерій Герасимов разом із кількома наближеними підлеглими та керівництво Служби оперативної інформації та міжнародних зв’язків ФСБ — так званої 5-ї служби. Останньою з 2009 року керував генерал-полковник Сергій Бєсєда. Детальніше ↓
За даними низки міжнародних та російських опозиційних ЗМІ, навесні 2022 року, після провалу операції із захоплення Києва та на інших напрямках, Сергія Бєсєду заарештували та помістили в СІЗО. Ці дані російська влада не підтверджувала.
Саме 5-та служба Бєсєди готувала матеріали, які свідчили начебто про апатичність українського суспільства та неготовність протистояти вторгненню. Вона займалася інформаційним супроводом кампанії напередодні вторгення, а також відповідала за організацію проросійського підпілля та диверсійних груп. Українська розвідка вважає, що на ці цілі протягом 2014–2022 років він отримав $5 млрд.
Очікування
Під час підготовки вони спиралися на соціологічні дослідження, результати яких вказували на те, що українське суспільство переважно політично апатичне, не довіряє власним лідерам, переймається передусім економічними проблемами та не вірить у можливу ескалацію війни з РФ. Водночас Герасимов наполягав, що після більше ніж 10 років модернізації збройні сили РФ досягли умовного паритету зі США, а російську армію називав другою за потужністю у світі.
Зрештою, концепцію повномасштабного вторгнення автори звели до швидкого удару за кількома напрямками, усунення керівництва країни та лідерів можливого опору, захоплення установ фінансового та енергетичного сектору, що забезпечило б ефективний контроль над більшістю українського населення.
Згідно з планом, вторгнення мало розпочатися з масованих ракетних та повітряних ударів по об’єктах української ППО, інфраструктурі командування й управління військами, аеродромах та складах боєприпасів. Водночас об'єкти критичної інфраструктури, наприклад електростанції та залізниці, мали залишитися неушкодженими, оскільки вважалися принципово важливими для подальшої окупації країни. Десантно-штурмові війська РФ повинні були захопити електростанції, аеродроми, об’єкти водопостачання, а також будівлі Національного банку та Верховної Ради тощо. Усунення політичного керівництва та можливих лідерів опору доручили російським спецслужбам.
Для реалізації політичної складової плану принципово важливим було швидке захоплення Києва, а воєнної — оточення українських військ на Донбасі у зоні операції Об’єднаних сил (ООС). Сили Південного військового округу армії РФ (тактичний знак Z у квадраті) з Криму повинні були захопити території вздовж узбережжя Чорного та Азовського морів, а також встановити контроль над Північнокримським каналом, який забезпечує водою окупований півострів, Запорізьку та Південноукраїнську атомні електростанції (АЕС).
Війська Західного військового округу (тактичний знак Z), які наступали з боку Бєлгорода, Курська та Воронежа, повинні були відрізати українські сили на Донбасі по лінії Лозова — Гуляйполе або ж Барвінкове — Велика Новосілка. Одночасно наступ мобілізованих з окупованих частин Донецької та Луганської областей обмежив би мобільність українських військових вздовж усієї лінії зіткнення в зоні ООС. Такими маневрами Генштаб РФ розраховував оточити до 50% усіх наявних на той час сил ЗСУ.
Найбільш боєздатні та модернізовані частини армії РФ, якими керували з командного пункту Східного військового округу, повинні були наступати з території Гомельської області Білорусі. Цьому угрупованню, яке отримало тактичний знак V, відводилася ледь не вирішальна роль у захопленні Києва. Війська з так званого Гомельського напрямку повинні були наступати вздовж правого берега Дніпра, захопити виведену з експлуатації Чорнобильську АЕС, перерізати важливу транспорту артерію — трасу М06 (Київ — Чоп) — і рухатися у напрямку великого залізничного вузла Фастів. Передові російські частини на цьому напрямку мали захопити аеропорт у Гостомелі на околицях Києва та організувати «повітряний міст» для постійного підкріплення.
Одночасно з території Брянської області РФ повинно було зайти ще одне угруповання (тактичний знак О), війська якого мали блокувати столицю з боку Броварів. Зрештою, з лівого берега Дніпра столицю блокували б оборонно-бригадні підрозділи, а з протилежного — елітні сили російської армії.
Силам V та О, на відміну від інших напрямків, призначалися сектори й завдання до рівня батальйонної тактичної групи. Наприклад, для механізованих підрозділів метою часто було швидке зайняття, а потім ізоляція і прикриття ключових об'єктів. На осі від Гомеля до Києва сили були розділені на загороджувальні, які мали зайняти позиції, звернені на захід, щоб відрізати Київ від західних областей країни, і відповідальні за просування в місто. Останні дізналися про вторгнення раніше від інших російських військових, рівних за рангом: щонайменше за добу. Детальніше ↓
Про це йдеться у свідченнях кількох захоплених у полон росіян, зокрема старшого лейтенанта Костянтина Курносова, командира взводу з військової частини 41450. Його група отримала бойове завдання ще вранці 23 лютого 2022 року та повинна була захопити Київську гарнізонну гауптвахту неподалік аеропорту ім. Сікорського.
В доповіді Royal United Services Institute for Defence and Security Studies (RUSI) зазначається, що Росія також планувала використати білоруські повітряно-десантні підрозділи для захоплення Рівненської та Хмельницької атомних електростанцій.
Автори загального плану захоплення України робили акцент саме на швидкості та передбачали, що через 10 днів після вторгнення, тобто до 6 березня, ЗСУ припинять організований спротив, представники української влади втечуть, будуть вбиті або захоплені в полон, а російські сили перейдуть до стабілізаційних операцій. Детальніше ↓
У документах 1-ї гвардійської танкової армії (Західний військовий округ), захопленої під Києвом у березні 2022 року, зазначалося, що на одинадцятий день (Д+10) сили вторгнення перейдуть до блокування та знищення окремих розрізнених підрозділів ЗСУ та залишків «націоналістичних загонів опору». Численні перехоплення перемовин свідчать про те, що військам також наказували обходити точки опору та продовжувати рух до місця призначення.
Карта України 1960-х років, яку використовували російські військові на Київщині. Її знайшли після втечі окупантів (The New York Times)
Після 6 березня роль російських збройних сил мала бути зведена до сприяння спецслужбам РФ, які займалися б створенням окупаційних «адміністрацій» на захоплених територіях, а також Росгвардії. Остання була відповідальна за придушення можливих масових заворушень. Детальніше ↓
Кілька колон з технікою та бійцями Росгвардії ЗСУ знищили під Києвом та Харковом ще в перші дні вторгнення — 24 та 25 лютого. Гвардійці везли з собою щити та гумові кийки.
Спецслужби — ФСБ та ГРУ — навіть розробили систему оцінки лояльності населення окупованих територій: ті, що підлягають фізичній ліквідації; ті, що потребують придушення та залякування; ті, що вважаються нейтральними і схильними до співпраці; а також готові до співпраці. Детальніше ↓
Дані RUSI та спецслужб України свідчать про те що перед вторгненням ФСБ навіть проводила військові ігри з підрозділами Повітряно-десантних військ Росії для виконання місій «вбити або захопити» щодо осіб з першої категорії.
Така категоризація, за задумом авторів плану, була необхідна для ефективних фільтраційних заходів у розгалуженій системі таборів, щоб унеможливити подальший спротив українців. Нелояльне ж до окупантів населення, залежно від оцінки, потрібно було знищити, ув’язнити, депортувати вглиб Росії або ж поставити під нагляд для руйнування можливих мереж опору. Детальніше ↓
Саме таку стратегію РФ реалізовує на окупованих територіях України. Зокрема, на захоплених територіях Донбасу побудована низка фільтраційних таборів, де незаконно утримуються тисячі українців.
Для повного захоплення влади в Україні Кремль збирався створити проросійську фракцію у Верховній Раді, яка б оголосила будь-який опір РФ поза законом. Регіони, які б попри це продовжували спротив окупантам, відключили б від електрики, водопостачання та фінансування з боку Нацбанку. Детальніше ↓
Як зазначають автори доповіді RUSI, українські АЕС відігравали значну роль в плані Кремля. Вони мали стати надійним укриттям для російських військ, техніки та складів боєприпасів; Росія б отримала контроль над енергетичною системою України, оскільки атомні станції — це 60% генеруючих потужностей країни. АЕС також дають додаткові важелі для шантажу європейських країн ризиком радіаційного забруднення внаслідок можливих аварій у разі спроби Заходу втрутитися в конфлікт.
Отже, Кремль розраховував встановити повний контроль над Україною до літа 2022 року. Детальніше ↓
Про це свідчать дані української розвідки та низка наказів особовому складу російських підрозділів, які прибули начебто на навчання до кордонів України восени 2021 року. Згідно з даними RUSI, в цих документах йшлося про те, що військові не перебуватимуть в казармах протягом дев’яти місяців — тобто до літа 2022 року.
Реальність
Кремль планував, що завдяки швидкості та масштабності першого удару Україна припинить організований спротив через 10 днів після початку повномасштабного вторгнення. У ці ж терміни Київ мав перейти під контроль окупантів. Протягом перших діб після 24 лютого росіянам вдалося досягти оперативного успіху під Києвом, обороною якого керував генерал-полковник Олександр Сирський. Зокрема, армія РФ захопила ЧАЕС та низку населених пунктів на північ і північний захід від міста, а згодом просунулася до околиць Броварів на лівому березі Дніпра. Детальніше ↓
Російський план передбачав, що швидкість і використання обману для утримання українських сил далі від столиці дозволить швидко захопити Київ. За даними авторів доповіді RUSI, за кілька днів до повномасштабного російського вторгнення розвідувальна спільнота України загалом оцінювала найбільш небезпечний варіант дій противника як високоінтенсивний наступ на Донбас. Вважалося, що саме оточення та знищення українських сил в районі проведення ООС мало б дестабілізувати політичну ситуацію в країні.
Попри попередження з боку міжнародних партнерів про те, що головним об'єктом атаки росіян буде Київ, загальна оцінка оперативної ситуації визначила, що головні зусилля будуть спрямовані на Донбас. У цьому були впевнені, зокрема, командувач обороною Києва Сирський та міністр оборони Резніков.
По-перше, оцінка російських сил на північ від Києва показала, що їм не вистачає військ для ефективної ізоляції та захоплення міста. До того ж місцевість на північ від Києва була вкрай несприятливою для великого наступу. Тому наступ з Гомельського напрямку розглядався як відволікаючий маневр для того, щоб відтягнути українські сили подалі від Донбасу.
По-друге, перехоплення переговорів і спостереження за російськими підрозділами в Білорусі підтвердили, що навіть особовий склад не вірив, що йде на війну, і не був готовий до великих бойових дій.
Така невідповідність між планами наступу на Київ, про який попереджали західні партнери, і ситуацією на тактичному рівні вказувала на спробу керівництва Росії ввести в оману та завдати головного удару саме на Донбасі, де для протидії загарбникам залишили 10 бойових бригад — половину маневрових сил ЗСУ.
Водночас події в Гостомелі, який повинен був стати головним плацдармом для окупації столиці, розвивалися не за сценарієм Кремля. Під час масованих ракетних ударів 24 лютого росіянам вдалося знищити два об’єкти ППО, що прикривали шлях до Києва з півночі. Завдяки цій прогалині в обороні армія РФ спромоглася висадити в аеропорту Гостомеля десант двома хвилями — в кожній з них було по 10 гелікоптерів з особовим складом. Вони рухалися з Білорусі за течією Дніпра на низькій висоті, через що сили оборони змогли знищити із переносних зенітно-ракетних комплексів лише дві машини. Вже після приземлення російських десантників спочатку накрила українська артилерія, а згодом під час контратаки вибив з аеродрому механізований підрозділ. Детальніше ↓
Більше про бої за Гостомельський аеропорт «Антонов» читайте в розділі Гостомель.
Попри невдалу спробу висадки десанту в Гостомелі війська РФ протягом кількох днів досягли переваги у кількості сил на північ від Києва у співвідношенні 12:1. Детальніше ↓
Протягом перших 48 годин після початку вторгнення Кремль двічі пропонував Україні капітулювати. Першим це зробив заступник голови Адміністрації президента Росії Дмитро Козак, який зв’язався з головою Офісу президента України Андрієм Єрмаком. Пізніше аналогічну пропозицію міністру оборони Олексію Резнікову від його російського колеги Сергія Шойгу передав Віктор Хренін, керівник Міноборони Білорусі. Останній за два дні до початку вторгнення давав «слово офіцера» Резнікову, що з території його країни російські війська не наступатимуть.
ЗСУ відповіли передислокацією до столиці значної частини спецпризначенців із різних служб, мобілізацією резервних частин, зокрема курсантів та викладацького складу військових академій, та залученням сил територіальної оборони. Таким чином, протягом тижня від початку вторгнення вдалося сформувати декілька додаткових піхотних батальйонів, які підтримували дві артилерійські та одна механізована бригади. Лінія оборони на правому березі Дніпра на той момент проходила через населені пункти Козаровичі, Гута-Межигірська, Мощун, Горенка, Гостомель, Ірпінь і Романівка.
25 найвпливовіших українських військових
Свято гарбуза
NV визначив 25 найвпливовіших українських військових, тих, хто має безпосереднє відношення до бойових дій і є авторитетними як для армії, так і для цивільних, а також для влади.
Паралельно українським спецслужбам вдалося виявити та знищити в Києві інфільтровані групи, які Кремль намагався задіяти в нейтралізації політичного та військового керівництва країни.Детальніше ↓
Важливим елементом плану дезорганізації української військової системи командування та управління була нейтралізація вищого військового керівництва ЗСУ. У перші дні вторгнення велика кількість українських генералів отримала особисті повідомлення від російських воєначальників із закликами здатися в полон та запевненнями, що Росія не має наміру завдавати Україні жодної шкоди. Повідомлення аналогічного змісту, але надіслані з анонімних номерів, отримали майже всі полковники та інші старші офіцери ЗСУ, йдеться в доповіді RUSI. Про стратегічне значення цієї кампанії свідчить і те, що на другий день вторгнення Володимир Путін особисто звернувся до українських військових із закликом не чинити опір російському вторгненню.
Водночас група російських військ, яка наступала на Київ через Чернігів та Суми, зіштовхнулася з логістичними проблемами. Заради швидкості просування окупаційні сили з цього напрямку обійшли українські бойові частини та розтягнулися майже на 200 км від кордону до передмість столиці. В цій переважно лісистій місцевості їх із засідок постійно атакували маневрові українські підрозділи, завдаючи значних втрат. Детальніше ↓
Після 24 лютого 1-ша танкова бригада ЗСУ опинилася в оперативному оточенні під Черніговом і не мала піхотної підтримки, тож змушена була залучати підрозділи територіальної оборони та резервістів.
Водночас російські війська, яким поставили завдання якомога швидше дістатися Києва, пересувалися в основному маршовими формуваннями. До того ж в них не було оновлених та детальних карт місцевості та налагодженого зв’язку, що в умовах постійних ударів українських сил не давало можливості доповідати про ситуацію та отримувати оновлені інструкції.
Брак ситуаційної обізнаності росіян та відсутність патрулювання навіть захоплених територій дозволив підтримувати постачання 1-ї танкової бригади ЗСУ по невеликій дорозі вздовж лівого берега Дніпра.
Ефективний та запеклий опір ЗСУ біля Києва з обох берегів Дніпра змусив Кремль змінити початковий план кампанії, до чого на тактичному рівні війська виявилися неготові. Експерти, які аналізували перебіг перших днів повномасштабного вторгнення, вважають, що саме брак реверсивних сценаріїв у ворога, попри його кількісну перевагу, визначив подальший перебіг подій. Детальніше ↓
В доповіді RUSI вказується, що з міркувань секретності, російське командування довело накази більшості підрозділів лише за добу до початку вторгнення, частина отримала їх взагалі перед початком руху колон 24 лютого.
Через це військам не вистачало боєприпасів, пального, продовольства, мап, належним чином налагодженого зв'язку і банального розуміння того, як їхні дії на рівні батальйонних тактичних груп вписуються в загальний план. Зрештою значна кількість БТГр отримувала накази досягти конкретних місць у визначені терміни та не очікувала важких боїв.
Крім того, старі мапи і брак часу на координацію дій тактичних одиниць призвели до того, що багато підрозділів рухалися одними й тими ж дорогами, швидко змішуючись, забиваючи ключові вузли і сповільнюючи темпи просування.
Зрештою протягом березня більшу частину радіообміну російських військ на рівні бригад — БТГр складала інформація про місця дислокації підрозділів та окремих частин, і лише 10-20% стосувалися безпосередньо управління боєм.
Як зазначають в RUSI, проблеми з основним планом у Кремлі усвідомили вже через три дні після початку повномасштабного вторгнення, про що свідчить різка зміна тактики Повітряно-космічних сил РФ. Детальніше ↓
На зміну одиночним вильотам для завдавання ударів по заздалегідь визначених цілях, великі ударні групи перехоплювачів і літаків, озброєних протирадіолокаційними ракетами, формувалися в спробі спровокувати українську ППО на «підсвічування». Потім засоби ППО України хотіли придушити протирадіолокаційними ракетами, поцілити російськими літаками або гелікоптерами на низьких висотах. Щоправда, через нову тактику авіація РФ зазнавала значних втрат від ПЗРК, тому глибина таких операцій теж почала поступово зменшувалася. Одночасно РФ активізувала роботу комплексів ППО, які повинні були прикривати маневрові з'єднання, яким в перші дні було завдано суттєвих втрат від української авіації та БПЛА.
Але і це не допомогло покращити становище на оперативно-тактичному рівні. Через 10 днів після початку повномасштабного вторгнення — саме стільки Кремль відводив на захоплення влади — російські війська так і не змогли зламати лінії оборони Києва на обох берегах Дніпра, хоча й перерізали трасу М06 на відстані в декілька десятків кілометрів біля населених пунктів Бузова та Стоянка.
Наприкінці березня на позиції російських військ біля Києва прибули старші офіцери, які мали з'ясувати оперативну обстановку безпосередньо на місцях. Як зазначається в доповіді RUSI, вони з’ясували, що сили на правому березі Дніпра сконцентровані на занадто вузькій ділянці для такої кількості з’єднань. До того ж війська перебували під постійним артилерійським вогнем та зазнавали великих втрат, що унеможливлювало нарощування сил для прориву. Все це створювало загрозу оточення значної кількості російських військ на правому березі, а спроби наступати з боку лівого виявилися безрезультатними. Після цього російське керівництво вирішило відступати від Києва, а також з території Чернігівської та Сумської областей.
У середині січня 2022 року, більше ніж за місяць до повномасштабного вторгнення Росії, Київ відвідав директор ЦРУ Вільям Бернс. За даними американських ЗМІ, саме тоді він попередив українську владу, що росіяни планують захопити аеропорт Антонов у Гостомелі і використати його як головний плацдарм для захоплення Києва. Остаточне підтвердження цього плану керівник ГУР Міноборони Кирило Буданов отримав 23 лютого 2022 від Дениса Кірєєва, свого агента зі зв’язками в Москві.
Розташований приблизно в 30 км на північний захід від центру Києва, Гостомельський аеропорт мав забезпечити окупантам зручний майданчик для висадки військ і їхнього подальшого маршу на Київ. Окрім близькості до столиці, летовище мало пристосовану для важких транспортних літаків злітно-посадкову смугу: аеропорт використовувала авіакомпанія Авіалінії Антонова, він також був базою льотних випробувань для АНТК ім. Антонова.
Оборона Гостомельського аеропорту 24 лютого 2022 року, як і подальші бої за летовище, стали одним з вирішальних факторів порятунку Києва. Завдяки українським захисникам вдалося вже в першу добу зірвати головний план ворога: посадити в Гостомелі щонайменше 18 військово-транспортних літаків Іл-76. Вони мали доправити в передмістя Києва не лише російських військових, але й середню і важку техніку та артилерію. «Тобто на початку 24 лютого ми могли отримати повноцінну російську бригаду з кількістю, наприклад, 4 тисяч осіб в 10 км від [межі] Києва», — розповідав пізніше Радіо Свобода Андрій Куліш, пресофіцер бригади швидкого реагування Рубіж Національної гвардії України.
Саме ці нацгвардійці першими стали на захист аеродрому, хоча основні сили їхньої бригади перед вторгненням були переведені в Луганську область — включно з піхотою, танками, артилерією, протиповітряними засобами. Боронити Гостомель залишилися кількасот солдатів-строковиків, а також офіцери управління: військові психологи, фінансисти, військові пожежники, пресслужба, командування і прикордонники, що працювали на аеродромі. «У нас, звичайно, є досвід, але це були не піхотні підрозділи», — пояснював Куліш. На озброєнні вони мали, окрім стрілецької зброї, зенітні ракети і гармати та кілька розрахунків з ПЗРК Ігла. Утім, визнавало керівництво бригади Рубіж, недосвідчені строковики вразили всіх: «Вони воювали з тим самим азартом, що і професійні солдати на війні. Без страху в очах», — дивувався Куліш.
Тож перший план Росії провалився завдяки особистій звитязі усіх захисників аеропорту, артилерійському вогню 72-ї бригади ЗСУ та її гостомельського «корегувальника з народу» на ім’я Руслан, а також зусиллям українських десантників, які висадилися в районі Гостомеля вже ввечері 24 лютого. Хоча після 12 годин вторгнення окупанти таки захопили периметр аеродрому, розбита злітна смуга та постійні удари ЗСУ так і не дали росіянам змоги перетворити Гостомельський аеропорт на потужний плацдарм.
Ось як розгорталися події в Гостомелі у першу добу та кілька днів після початку вторгнення — у вирішальні для битви за Київ години (за даними розслідувань Настоящее время та Радіо Свобода):
24 лютого
05:00 Володимир Смусь, начальник аеродромно-диспетчерського центру аеропорту Антонов, отримує дзвінок від чергового Украероцентру з Борисполя: той повідомив про удар по Бориспільському аеропорту та попередив про ризик аналогічного удару по Гостомелю.
По бойовій тривозі піднімають бригаду швидкого реагування Національної гвардії України, яка стояла на захисті аеропорту і включала солдатів-строковиків.
06:00 Росія завдає ракетного удару по військовому містечку в Гостомелі — але не по самому аеропорту, який планувала використати для десанту. На той момент військовослужбовці вже висунулися з містечка на захист летовища.
Сили оборони аеропорту займають позиції та готуються збивати російські транспортні літаки за допомогою зенітних установок і переносних зенітно-ракетних комплексів.
11:00-12:00 Атака близько 40 російських гелікоптерів на Гостомельський аеропорт, серед яких були бойові гвинтокрили Ка-52 та штурмові транспортні вертольоти Мі-8 з ворожим десантом (орієнтовно 200-300 десантників). Українські захисники згодом зауважували, що були вражені кількістю гелікоптерів. «Чи здогадувалися ми, що може бути захоплення, висадка десанту? Були припущення, що можуть сідати вантажні літаки, десантні. Але що таке число гелікоптерів — у мене не було таких припущень та такої інформації», — розповідав згодом один зі звільнених з полону прикордонників — захисників летовища, який не називає ім’я пресі.
11:00 До цього часу літак «Мрія», який стояв просто неба на пероні летовища, вдалося перемістити під елінг: співробітники аеродрому Антонов сподівалися, що там Ан-225 матиме вищі шанси вціліти. Однак літак було знищено вже до кінця доби під час одного з авіанальотів росіян, які завдавали ударів з повітря.
11:20 Орієнтовний час початку першого наземного бою за аеропорт, коли російський десант намагався захопити диспетчерську вежу та злітну смугу, щоб забезпечити посадку в Гостомелі важких російських військово-транспортних літаків Іл-76. Саме вони мали б доставити основні сили, які планували захоплення Києва.
Приблизно в цей же час нацгвардійці збивають у Гостомелі з ПЗРК Ігла перший російський бойовий гелікоптер Ка-52. Одночасно по російських гелікоптерах веде вогонь зенітна артилерія ЗСУ: кілька українських систем ППО були переміщені з цього районі за день до вторгнення, тому їхня дислокація залишилася невідомою для росіян. Загалом в першу добу вдалося знищити шість російських гелікоптерів, серед яких і Мі-8 з десантом на борту.
12:40 Дислоковані в Житомирі підрозділи десантно-штурмових військ ЗСУ отримують наказ підготувати зведений повітряний десант і трьома вертольотами Мі-8 летіти в Гостомель. Українські спецпризначенці мали завдання взяти штурмом аеродром, захопити його та закріпитися з метою подальшої охорони та оборони. На підготовку вони мали близько трьох годин, тож прибули на місце вильоту з Житомирської області після 15:00, а в Гостомелі були в другій половині дня.
Середина дня 24 лютого
У захисників почали закінчуватися боєприпаси, а також ракети й заряди до зенітних установок. «Я вийшов по радіостанції на командира частини, запросив допомоги: або сюди надіслати резерви, або боєприпаси, — розповідав згодом Віталій Руденко, один з військовослужбовців Нацгвардії. — Отримав команду виходити з бою і дав цю команду особовому складу».
14:50 Після того як бійці Нацгвардії відішли з зони аеропорту, українська артилерія та авіація завдала ударів по злітній смузі, зробивши її непридатною для висадки десанту і посадки російських транспортних літаків Іл-76. Артилерійським вогнем смугу накрили сили 72-ї окремої механізованої бригади — єдиної, бойовим завданням якої від початку була оборона Києва.
Близько 10 українських захисників, зокрема прикордонники, в цей час потрапили в російський полон — вони захищали радар, розташований на віддаленні від основних сил оборони аеропорту, а тому росіянам вдалося відрізати цю ділянку летовища. У подальші місяці усіх їх обміняли і повернули в Україну.
15:10 Російські військові наказали працівникам аеродрому, які ховалися в бомбосховищі, залишити периметр летовища.
15:40 Начальник аеродромно-диспетчерського центру Володимир Смусь одним з останніх співробітників Гостомельського аеропорту залишає його територію, вивозячи пораненого колегу. Під час його поїздки в зону ангарів за пораненим російські військові обстріляли їхній автомобіль.
17:00 Станом на цей час російські десантники захопили майже весь периметр аеродрому Антонов у Гостомелі. Однак і вони, і злітно-посадкова смуга залишалися під вогневим контролем української артилерії.
21:30 В районі Гостомельського аеропорту розпочалася десантна операція сил ЗСУ. Українські захисники висадилися на відстані близько трьох кілометрів від летовища. Зайняли кругову оборону, а потім пішки вирушили в бік аеродрому, готуючись вступити в бій з противником.
22:15 Українські десантники роблять спробу проникнути на територію аеродрому, однак росіяни зустрічають їх шквальним вогнем: по захисниках цілили снайпери, кулеметники, стрільці. Маючи кількох поранених вже в перші хвилини бою, штурмова група ЗСУ була вимушена зупинитися і відійти. Вони отримали нове завдання: зосередитися на блокуванні окупантів в аеропорту і не дати їм можливість прийняти російські літаки з підкріпленням.
Фото: ANTONOV Company / Facebook
25 лютого
23:00 24 лютого — 5:00 25 лютого Українські десантники вели бій в районі аеропорту, блокуючи сили ворога, та коригували удари української артилерії по летовищу.
11:00 Повторний захід російських гелікоптерів на Гостомельський аеропорт. Силам оборони вдалося збити з ПЗРК ще один Ка-52, однак російський транспортний вертоліт Мі-8 таки сів на летовищі, щоб висадити десант. Удару по ньому негайно завдала українська артилерія. «Після цього противник взагалі своїм десантом не залітав на аеродром: він зрозумів, що ми працюємо по них артилерією», — розповів офіцер десантно-штурмових військ ЗСУ Дмитро Перешиваний, один з учасників групи українського десанту в Гостомелі.
“We were essentially the Instagram police and called out fake influencers left, right and centre. It was fun and all, but there is only so many bikini chicks you can look at on Instagram before you start losing your mind.”
Dan, Co-founder and CEO of Lumio
27 лютого
Перешиваний та його побратими отримали нове завдання: коригувати вогонь української артилерії по російських військах у Гостомелі, та, за можливості, знищувати цілі ворога своїми силами. На той час основні сили ЗСУ відвели від Гостомеля, тож Дмитро Перешиваний і ще троє бійців провели в повному оточені поруч з аеропортом ще два тижні, до 11 березня.
Загалом окупанти утримували летовище та цивільні райони самого Гостомеля понад місяць, до 1 квітня. За цей час, не спромігшись перекинути увесь запланований десант повітрям, Росія спробувала штурмувати Київ наземними силами з білоруського напрямку. Саме до Гостомеля на десятки кілометрів простяглася величезна механізована колона російських військ, що рухалася з території Білорусі на Київ. З гостомельського напрямку окупанти розосередилися по населених пунктах на лівому березі річки Ірпінь, намагаючись просунутися в бік Києва на різних ділянках. Для окупованих Гостомеля, Бучі, Бородянки, частково захопленого Ірпеня та численних селищ Київщини у подальші дні розпочалося пекло окупації.
Однак прорватися звідси на українську столицю росіянам так і не вдалося: після захоплення Гостомеля і Бучі ворога фактично зупинили в Ірпені, який на кілька тижнів став зоною надзвичайно активних бойових дій і потужного опору окупантам. «В Ірпені підрозділи територіальної оборони дійсно показали свою силу і міць, — визнавав відчутну допомогу силам ЗСУ Олександр Вдовиченко, тодішній командир 72-ї бригади ЗСУ, яка боронила Київ. Коли люди захищають свої домівки, захищають свою землю, захищають свої сім’ї, — вони непереможні. Там прості, непідготовлені люди, цивільні, які брали до рук зброю, воювали на рівні з тими елітними частинами, які зайшли на територію нашої держави, на територію їхнього рідного міста — Ірпеня, Бучі. Там вони колосальний спротив зустріли. Ворог так і не зміг перемогти цей спротив».
Після провалу задуму «блискавичного» вторгнення Росія зосередила зусилля на масованому наземному наступі на Київ своїх військ, які на правому березі Дніпра заходили в Київську область з території Білорусі. «Зіштовхнувшись з опором, противник був змушений розгортатися в бойові порядки і з боями просуватися в напрямку столиці. Протягом трьох діб, до кінця дня 27 лютого, передові підрозділи ЗС РФ, які наступали з Чорнобильського напрямку, вийшли і закріпилися на рубежі населених пунктів Стоянка — Гостомель — Демидів», — повідомляв Генштаб ЗСУ.
Просуватися далі цього рубежу ворожим силам та сотням одиниць їхньої техніки заважала річка Ірпінь, яка тягнеться на північ до сіл Демидів і Козаровичі. Там на насосній станції води Ірпеня підіймають до рівня Київського водосховища. Саме уздовж цієї річки в цьому ж районі у 1941-му році проходила перша, зовнішня лінія оборони Києва під час вторгнення нацистської Німеччини. Через 81 рік Ірпеню знову випало захищати українську столицю — тепер уже від російської окупації.
Більшість мостів через Ірпінь ЗСУ підірвали ще до підходу російських військ. Зокрема, було знищено міст на Новоірпінській трасі, міст у Демидові та мостовий перехід через Ірпінь на автошляху М07 — у місці, де сполучаються території Бучі, Ірпеня та Гостомеля. Тож перебратися на лівий берег Ірпеня росіяни намагалися в районі Мощуна — невеликого села на північ від Києва, де до війни проживали менше ніж 1 тис. людей. Затишному селу, що розташоване серед соснових лісів, разом з його захисниками довелося прийняти найважчу битву за час оборони Києва. До центру столиці звідси 30 км, а до адміністративної межі Києва поблизу села Горенка — лише 5 км.
Захопити плацдарм у Мощуні, який би дозволив російським військам безперешкодно рушити на Київ, намагалася еліта російської армії. Як з’ясували у своєму розслідуванні журналісти Радіо Свобода, це були батальйонно-тактичні (БТГр) та ротно-тактичні групи зі складу щонайменше п’ятьох найпрофесійніших з’єднань армії РФ: — 98-ї повітряно-десантної дивізії (Іваново, Кострома), зокрема її найелітнішого 331-го парашутно-десантного Костромського полку — саме військові цього полку були серед тих, хто розстріляв українських захисників на Донбасі під час виходу з Іловайського котла влітку 2014 року; — 76-ї десантно-штурмової дивізії (Псков); — 106-ї повітряно-десантної дивізії (Тула); — 155-ї бригади морської піхоти з Владивостока (згодом її сили будуть розтрощені ще кілька разів, зокрема під Павлівкою Донецької області восени 2022 року та під Вугледаром на початку 2023-го); — 40-ї бригади морської піхоти (Петропавловськ-Камчатський).
Фото: Reuters
З українського боку Київ боронила 72-га ОМБр імені Чорних Запорожців під керівництвом полковника Олександра Вдовиченка — єдина механізована штатна бригада ЗСУ, яка на той час отримала бойове розпорядження захищати столицю. Крім того, як неодноразово підкреслював пізніше Вдовиченко, врятувати Київ допомогла надзвичайна єдність усіх сил, які долучилися до протистояння з ворогом, зокрема і в Мощуні. Серед них — підрозділи територіальної оборони, Нацгвардії, Сил спеціальних операцій, ГУР та добровольці.
Перші штурмові групи з російською технікою з’явилися в Мощуні 27 лютого: окупанти зайшли в селище по мосту, який ЗСУ на той момент ще не встигли підірвати. Утім, українські захисники дали росіянам бій, після чого ті відступили за річку. Згодом міст у Мощуні таки було підірвано, однак наміру захопити село росіяни не полишили. ЗСУ вдалося стримати рух ворога на інших ділянках у Київській області, тому, як розповідав комбат 72-ї бригади, «все, що в них є, вони зосередили в напрямку Мощуна».
5-8 березня російські війська розпочали новий етап штурмів Мощуна: позиції ЗСУ і саме село окупанти накривають безупинним вогнем артилерії, групи російських морпіхів форсують Ірпінь і намагаються закріпитися на околицях села. Ворог також починає наводити понтони через річку. Загалом за час боїв за Мощун росіянам вдалося по черзі кинути через Ірпінь три переправи на різних ділянках. Дві з них знищили українські артилеристи, а от третю поцілити не вдалося: на той момент українські захисники ще не мали високоточної західної артилерії.
Так розпочалися тижні надважких боїв за контроль над Мощуном. Росіяни без упину били по українських позиціях з лівого берега Ірпеня, тоді як все нові й нові штурмові групи заходили в селище через понтонну переправу на легкій броньованій техніці, намагаючись продавити оборонні лінії ЗСУ і вступаючи в активні ближні бої.
«Головним фактором, який завдавав нам втрат, була їхня артилерія, яка переважала нашу в десятки разів», — розповідав Олег Собченко, аеророзвідник 72-ї бригади (загинув на Донбасі на початку 2023 року). За його словами, під час оборони Мощуна «було приблизно півтори-дві доби, коли наша артилерія на цьому напрямку мовчала зовсім». Українські «боги війни» 72-ї ОМБр були змушені припинити працювати, щоб вберегти свої нечисленні артилерійські засоби. Російські БПЛА Орлан постійно висіли над місцевістю, тож українські артилеристи ризикували отримати ураження щойно виїхавши на позицію.
У таких умовах захисникам Мощуна все ж вдавалося завдавати серйозних втрат атакуючим силам росіян: і в контактних боях на вулицях селища, і завдяки ударам артилерії ЗСУ по скупченнях техніки РФ, схованої у лісах на іншому березі Ірпеня. Розслідувачі Радіо Свобода документально зафіксували десятки смертей у згаданих елітних підрозділах російських військ, що припадають на березень 2022 року.
Найважчою для оборонців селища стали дні 15-18 березня, коли окупантам вдалося захопити більшу частину Мощуна, відкинувши українські війська на його східну околицю та в сусідні ліси. Комбриг Олександр Вдовиченко у кількох інтерв’ю зізнавався: тоді йому здавалося, що Мощун не втримати. Український полковник згадував, як поділився песимістичним прогнозом з головнокомандувачем ЗСУ Валерієм Залужним і командувачем Сухопутних військ Олександром Сирським, коли ті приїхали до комбрига 72-ї в критичний період. «Я їм кажу: «Мощун ми не втримаємо. Треба відходити». Але головком відповів: «Не можемо. Мощун ‒ це дорога на Київ», — розповідав Вдовиченко.
Його бригада разом з іншими силами оборони таки не пропустила ворога в столицю. Величезною допомогою для захисників став штучний розлив Ірпеня, який досяг максимуму саме в найскладніший період оборони Мощуна. Велика вода перетворила останній вцілілий понтон росіян на непридатний для переправи техніки острівець і зупинила ворога остаточно: довколишня місцевість перетворилася на справжнє море, що й переломило хід подій.
Це стало можливим завдяки тому, що ще в перші дні вторгнення українські сили оборони підірвали дамбу Ірпінської водонасосної станції поблизу селищ Демидів і Козаровичі (обидва опинилися в окупації вже 25 лютого). Захисники Києва спочатку боронили дамбу і станцію від спроб прориву ворога через неї на лівий берег Ірпеня, однак командування зрештою вирішило здійснити контрольований підрив дамби. Відповідно до задуму, це дало б змогу не лише уникнути переходу росіян через Козаровицьку дамбу, але й підвищити рівень води в Ірпені, частково спустивши в річку води Київського водосховища проти її течії. У реалізації ідеї допомагав один з місцевих мешканців, добре обізнаний з особливостями гідротехнічної споруди.
Мощун, Будинок культури. Фото: rebuildua.net
Першу спробу підриву дамби зробили ще в перші дні вторгнення попри нищівні артобстріли ворога, який знаходився лише в 1 км від об’єкта. Для цього нацгвардійцям батальйону ім. Кульчицького та спецпризначенцям довелося за 15 хвилин вночі занести на місце підриву 1,5 тонни 30-кілограмових ящиків з вибухівкою — у надії встигнути зробити це поміж обстрілами. Спроба загалом вдалася, дамба стала непридатною для російської техніки, хоча можливість пішохідного переходу для евакуації місцевих збереглася. Однак у подальші дні стало очевидно, що води прибуло недостатньо, тож вже 8 березня дамбу підірвали вдруге — і це дало значно більший ефект.
Розташування ворожих понтонів на річці Ірпінь і динаміка прибуття води після підриву дамби (рухайте бігунок ліворуч і праворуч).
День за днем рівень води в Ірпені став підійматися (в середньому загалом на 0,5-0,7 м), сягаючи все більш віддалених від дамби населених пунктів. Для оборонців Мощуна цей фактор зіграв надважливу роль. Як згадував Олександр Вдовиченко, в цьому районі зазвичай вузька річка розлилася майже на 2-3 км вшир якраз у найкритичніший час: командування навіть втратило зв’язок з частиною позиції ЗСУ. «Ворог вже нас відтіснив із Мощуна, лише в середині населеного пункту залишалося до взводу наших бійців і бійців ГУРу — [...] стояли чисто в будівлях, а вже основні сили [ЗСУ] стояли в лісі, робили другу лінію оборони. Потім почало підтавати, вода розлилася і ґрунт став такий крихкий — навіть БМД почали вже загрузати», — розповідав полковник в інтерв’ю 5 каналу. Українські аеророзвідники спостерігали, як ворожа техніка, включно з колісними понтонними машинами, безпорадно загрузає в багнюці.
Через масштабний розлив Ірпеня основна маса російських військ втратила можливість перебратися через річку. А ті росіяни, які встигли зайти в Мощун, опинилися відрізаними від своїх основних сил і затиснутими поміж Ірпенем та українськими захисниками, які дали їм вирішальний бій. «Ворог не міг проводити логістику та евакуацію, підвозити боєприпаси. В кінці березня вони прийняли рішення на відхід з-під міста Києва, при цьому зазнали дуже великих втрат», — узагальнив Вдовиченко те, що сталося не лише в Мощуні, але й в інших селах і містечках Київської області.
Символом відчайдушної втечі росіян з Мощуна стало виявлене українськими військовими місце, де рештки елітних військ РФ були вимушені перетинати річку вплав. На березі залишилися їхні каски, бронежилети, спорядження, особисті або й вкрадені в українських оселях речі.
«Битва за Мощун — невелике село, яке стало місцем великої відваги, великого подвигу наших великих людей. Втримавши Мощун, ми захистили столицю, не впали. Вистояв Київ, а з ним — і вся Україна», — наголосив Володимир Зеленський 21 березня 2023 року в Мощуні, який відвідав у річницю переламних боїв за селище.
Якщо прорив росіян до Києва з Білорусі на правому березі Дніпра став для українського командування найпідступнішим «сюрпризом» ворога, то зустрічати окупантів на лівобережжі Київської області 72-га механізована бригада ім. Чорних Запорожців готувалася цілеспрямовано. Її тодішній командир Олександр Вдовиченко розповідав: «В 10-х числах [лютого] ми отримали розпорядження, що ми перейшли в безпосереднє підпорядкування командувачу сухопутних військ [Олександру Сирському] з метою обороняти Київ. Ми готувалися завчасно. [...] По тій інформації, що була, ми думали, що вони раніше пройдуть із лівобережної України, а виявилось навпаки — що вони хутчіше зробили марш у правобережну Україну».
На лівобережжі, перш ніж увійти у Київ, росіяни мали б захопити Бровари — найбільше місто Київської області після столиці, чиє довоєнне населення сягало майже 110 тис. осіб. Починаючи з 24 лютого, Росія регулярно завдавала по місту ракетних ударів, але її наземні сили в місто так і не зайшли.
Росіяни рухалися на Бровари з двох напрямків: Чернігівської та Сумської областей. До Чернігова через північний кордон України з трьох напрямків рушили окупаційні війська загальною чисельністю близько 30 000 військових. «Їхній план полягав у тому, щоб швидко захопити місто та просунутися на південь уздовж східного берега Дніпра до Києва протягом трьох днів. Разом із силами, що висадилися у Гостомелі та розосередженими на захід від столиці, вони могли б взяти Київ у кліщі», — писала згодом The Washington Post у своїй реконструкції битви за Київ. Однак і цей план швидко став для росіян провальним. Героїчна та винахідлива оборона Чернігова «відіграла ще одну вирішальну роль у провалі блискавичного удару Москви по українській столиці» й отримала оплески в Пентагоні, відзначала WP. «Цим шляхом [на Київ] йшло близько 30 бойових груп. Їх зупинила єдина українська бригада», — дивувався генерал Марк Міллі, голова Об'єднаного комітету начальників штабів армії США. Це була 1-ша окрема Сіверська танкова бригада під керівництвом полковника Леоніда Ходи чисельністю близько 2 тис. осіб. Українські захисники намагалися витискати колони російської техніки на непрохідні ґрунтові дороги, розталі поля чи болота, відсікати їхню логістику, до останнього боронити критично важливі висоти й села навколо Чернігова. Водночас Силам оборони вдалося уникнути повного оточення Чернігова: у цьому бригаді Ходи допомогли сили 58-ї окремої мотопіхотної бригади, зокрема в боях південніше міста біля селища Лукашівка.
Знищена під Броварами російська техніка Фото: t.me/BiletskyAndriy
Не спромігшись просунутися на Київ прямо з півночі через Чернігів, у першу декаду березня окупанти спробували дістатися Броварів іншим шляхом — з Сумської області. Звідси в передмістя столиці, подолавши близько 350 км від північно-східної ділянки кордону України з Росією, мала дістатися величезна танкова колона російських військ.
Фінальна частина її маршруту пролягала через населені пункти Шевченкове — Богданівка — Залісся. «І по асфальтній дорозі Чернігів — Київ з Залісся противник здійснював наступальні дії на Скибин та Калинівку з подальшим планом захоплення населеного пункту Бровари», — розповідав згодом в одному з інтерв’ю Роман Дармограй, командир 3-го батальйону 72-ї бригади ім. Чорних Запорожців, якому випало захищати північні околиці Броварів. Саме його підрозділ завдяки грамотному плануванню у вирішальному бою 9 березня розбив та змусив відступити колону росіян, у якій було близько 70 танків, за що Дармограй отримав нагороду Героя України.
За його словами, з перших днів оборони Броварів його підрозділ постійно отримував точну інформацію про рух колони: як від місцевих, так і від частин, що стояли в Сумській та Чернігівській областях. «Нам передавали, що колона рухається: Новий Биків, Стара Басань, Нова Басань [траса H07]. Тож ми розуміли, в якому напрямку вони ідуть, правильно визначили їхній імовірний характер дій. Вони хотіли своєю великою кількістю та наглістю на великих швидкостях розсікти наші бойові порядки. Насамперед їм потрібно було зайняти Бровари і підготувати плацдарм для Києва», — описує плани ворога Дармограй.
Готуючись дати бій російським танкам, його підлеглі завчасно визначили місця вогневих засідок, спланували цілі артилерії та фланговий вогонь. «Звичайно, у нас не було такої кількості ракет, які могли на дальніх підступах знищувати противника, скільки на нас ішло машин. [...] Завдяки тому, що оборону ми зробили багатошаровою з поступовим нарощенням вогневих засобів, таким чином їх і зупинили. Звичайно, у взаємодії з артилерією», — розповів про вдалий задум Роман Дармограй. Події цього бою, зафіксовані на відео з повітря, вразили всю Україну. Захисники Броварів пропустили голову колони, розпочавши із засідок завдавати ударів їй у фланги. Так вдалося підбити 19 танків, ще 48 відступили, рятуючись втечею. В одному з аудіоперехоплень російський офіцер доповів командиру про численні втрати в цьому бою, зокрема про загибель командира полку 6-го танкового полку 90-ї дивізії армії РФ Андрія Захарова. Головнокомандувач ЗСУ Валерій Залужний 10 березня констатував «повний розгром» танкового підрозділу РФ під Броварами.
У подальші дні ворог робив ще кілька спроб поновити механізований наземний наступ на Бровари, хоча й меншими силами: усі ці спроби було відбито. Місто так і не було захоплено, однак росіяни розосередилися по селах Броварського району, окупувавши, зокрема, Богданівку, Залісся, Велику Димерку. Як і на правобережжі Київщини, тут окупанти «відзначилися» численними злочинами і звірствами щодо місцевих мешканців. Навіть неокуповані села — серед яких Гоголівка — піддавалися масованим обстрілам та ударам. Крім того, на броварському напрямку росіяни у березні продовжували артилерійські дуелі з українськими захисниками, обстрілювали їхні позиції авіацією та касетними боєприпасами. Активні бої від середини березня велися на території Баришівської, Калитянської та Великодимерської громад під Броварами.
Щоденник розвідника. 100 днів війни
Свято гарбуза
NV публікує щоденник про перші 100 діб повномасштабного вторгнення Росії розвідника Збройних сил України та його дружини, які фіксували плин подій і настроїв на передовій і в тилу відповідно.
В самому місті внаслідок ракетних ударів було знищено декілька великих логістичних та продуктових складів, об'єктів критичної інфраструктури, промислових підприємств — вочевидь з метою погіршити забезпечення Києва та області.
Зрештою 30 березня 2022 року окупанти почали відступати з-під Броварів. Їхні танкові сили, що дісталися цього району, так і не змогли планово з’єднатися з силами ворожого наступу з чернігівського напрямку. Вони потерпали від логістичних проблем (основна маса військ підтримки застрягла в Сумській області) та власних помилок (на зразок початкових спроб рухатися щільними танковими колонами без підтримки піхоти та авіації). Окремо захисники броварського напрямку відзначають надвисоку підтримку місцевих мешканців у боротьбі з ворогом. «Як тільки ми приїхали і почали займати район оборони, місцеві прийшли нам на допомогу. Надавали все: від інженерної техніки до харчування. Приходили чоловіки, казали, наприклад: воювати не можу, не воїн, але можу копати. І по декілька годин копали траншеї. Допомога від місцевого населення була колосальна», — підкреслював Роман Дармограй.
Новини про перемогу у битві за Київ — остаточне звільнення містечок і селищ Київської області — почали з’являтися в останні дні березня і перші дні квітня 2022 року. Одночасно світ побачив і почув перші свідчення неймовірного масштабу найстрашніших злочинів, які протягом тижнів чинили росіяни на окупованих територіях Київщини. Понад місяць щоденною реальністю тут були тортури і масові вбивства, зґвалтування і знущання, розстріли цілих родин і цивільних автівок при спробах евакуації, а також справжнє полювання за всіма, кого росіяни підозрювали у бодай натяках на проукраїнську позицію.
Пам'ятати та не пробачити
Свято гарбуза
Рік, сповнений страждань та надії на перемогу та відплату, — у головних фото від NV
Станом на березень 2023-го поліція виявила на території Київської області понад 1400 тіл мирних жителів, які загинули під час окупації. Серед них 37 дітей. «Загиблі — цивільні мешканці: більшість із них, понад 700, були вбиті зі стрілецької зброї — розстріляні. Більше ніж 340 людей загинули від мінно-вибухових травм», - розповів в інтерв'ю ТСН.ua очільник поліції Київщини Андрій Нєбитов.
Ці вбивства і злочини щодо цивільного населення не були випадковістю чи ексцесом окремих підрозділів армії РФ. Згодом аналогічні звірства росіян фіксували в усіх інших окупованих областях України. Крім того, як свідчить доповідь RUSI, ще до початку вторгнення російські спецслужби спланували майбутні каральні заходи задля утвердження окупаційних «адміністрацій» на захоплених територіях України. Зокрема, для цього українців поділили на чотири категорії, одна з яких підлягала фізичній ліквідації.
До фізичного насилля проти цивільного населення додалися інші воєнні злочини окупантів: знищення цілих селищ, удари по житлових будинках та об’єктах цивільної інфраструктури, зокрема і в Києві. Далі наведено лише кілька локацій у Київській області, що стали найвідомішими прикладами тих жахіть, які досі несе із собою російська армія.
Житомирська траса та інші «дороги смерті»
Житомирська траса та інші «дороги смерті» Київщини
Житомирська траса — частина автошляху міжнародного значення М06 і один з головних виїздів на захід з Києва. Менше ніж через тиждень після вторгнення російські війська захопили одну з її ключових ділянок, перетворивши трасу на коридор смерті в обох напрямках. За даними розслідування Національної поліції, вже 3 березня на Житомирській трасі влаштували засідки бійці двох дві батальйонних тактичних груп зі складу 5-ї окремої танкової бригади армії РФ (Улан-Уде), яка однією з перших зайшла на територію України з Білорусі. Одна БТГр зайняла позицію на трасі біля села Березівка (38 км до центру Києва), друга — на заправці біля села Мила та навпроти неї (26 км до центру столиці), перекривши рух в обох напрямках.
Лише група біля села Мила, за даними поліції, винна у вбивстві щонайменше 13 українців. Семеро з них загинули 4 березня, коли окупанти розстріляли біля селища Мила п’ять цивільних автівок, що намагалися виїхати з села Михайлівка-Рубежівка (Бучанський район Київщини) в напрямку Житомира. Решта людей загинули в подальші дні. Зокрема 7 березня окупанти обстріляли колону з 14-15 транспортних засобів, яка рухалася в напрямку від Києва. Під щільний вогонь потрапили три перших автівки: ці кадри згодом побачив увесь світ.
В одній з розстріляних машин з написом «Діти» на лобовому склі їхала молода родина із 7-річним сином (Максим та Ксенія Іовенки), а також старша жінка, мати одного з їхніх сусідів. Ксенія, мати дитини, загинула відразу внаслідок обстрілу. Батько, намагаючись врятувати сина, вибіг із машини, розмахуючи піднятими вгору руками в бік російського танка — це добре видно на відео. Але і його російські військові розстріляли на очах у хлопчика. Літню жінку з дитиною окупанти вивели з автівки, але зрештою таки відпустили.
Коли ж наприкінці березня окупанти під тиском ЗСУ почали відступати, росіяни спалили розстріляні автомобілі та тіла вбитих людей на цій ділянці Житомирської траси. У поліції відзначають, що 13 встановлених тут смертей — це лише ті люди, які рухалися на автомобілях. Поліція також має докази вбивства мирних українців у прилеглих населених пунктах, а також тих, хто намагався пройти пішки повз бойові позиції окупантів на Житомирській трасі.
Це була далеко не єдина дорога, де окупанти навмисно цілили по цивільних автівках, влаштовуючи справжнє «сафарі». Ще одним прикладом, який ретельно дослідила Національна поліція, став епізод 25 лютого 2022 року в Гостомелі. Зранку в цей день у місто зайшла колона російської техніки, частина якої була розбита силами ЗСУ під час невдалої спроби подолати міст через Ірпінь. Решта росіян з технікою відступили в місто, зайнявши позиції на кількох вулицях (зокрема в районі ЖК Чеський двір на вулиці Свято-Покровській в районі її злиття з Варшавською трасою, що веде на Київ).
На цьому відрізку дороги лише за півдня 25 лютого російські окупанти вбили 11 та поранили 15 українців, розстрілявши щонайменше 12 цивільних автівок. З них найменше влучань отримала машина, у якій правоохоронці згодом виявили сліди 38 куль, найбільше — автівка, куди влучило 178 (!) куль. Згодом вдалося з’ясувати, що цей масовий розстріл у Гостомелі вчинив підрозділ Росгвардії, який мав в Україні особливе завдання: захопити урядовий квартал та ліквідувати найвище керівництво України. Поліція встановила особи трьох командирів, які віддали наказ стріляти по цивільних автівках, та кількох стрільців.
Аналогічні епізоди розстрілу цивільних машин, розслідувані поліцією, трапилися 5-6 березня 2022 на виїзді з міста Ірпінь, де військові 137-го полку 106-ї повітрянодесантної дивізії армії РФ (Тула) вийшли до мікрорайону Стоянка-2 на півдні міста та вирушили в напрямку Романівського мосту через річку Ірпінь. Тут вони почали розстрілювали цивільні автівки в районі вул. Незалежності. Лише за два дні в 10 машинах було вбито 9 людей, ще 12 отримали поранення. «Вони [окупанти] встановили вогневий контроль над проїжджою частиною вулиці Олега Кошового. На той час вона була єдиною дорогою, якою можна було евакуюватися на транспорті з міста [Ірпеня в напрямку півдня на Стоянку]. Саме тут російські військові влаштували засідку», — розповів старший слідчий Головного слідчого управління Нацполіції Іван Дулкай.
Саме з цієї засідки вранці 6 березні було розстріляно колону з 12 автівок, здебільшого мешканців ірпінського ЖК Версаль Парк. Люди наклеїли на свої машини аркуші з написами «Діти» та «Евакуація». Першим в колоні рухався автомобіль Audi А5, в якому перебував водій та сім’я з півторарічною дитиною. В автомобіль прилетіла граната, від чого передня частина машини вибухнула. За даними поліції, водій загинув на місці, а пасажир ще довгий час лежав на землі та помирав від отриманих поранень. Жінці з дитиною дивом вдалося вижити та не отримати серйозних травм. Так само росіяни підірвали та розстріляли пасажирів наступних чотирьох автівок. Далі окупанти вивели з автомобілів всіх, хто міг самостійно йти, та відвели до захопленого будинку, де утримували кілька годин. Через деякий час окупанти вирішили відпустити людей, але при цьому не дозволили забрати ані важкопоранених, які лежали на землі, ані тіла вбитих людей. Решті машин у колоні вдалося вчасно розвернутися та поїхати назад.
Фото: npu.gov.ua
Історії деяких родин, які втратили близьких або постраждали під час цих масових розстрілів цивільних автівок, Суспільне зібрало в проект Розстріляні авто. Це 15 розповідей, серед яких історії:
• чоловіка, 14-річного сина якого росіяни смертельно поранили в голову на очах у бабусі і дідуся в селі Кухарі на Київщині, а сестру-медика — розстріляли в автівці, коли вона намагалася вивезти тіло племінника звідти;
• подружжя, яке втратило обох своїх мам, відвізши їх у начебто безпечний Ірпінь в перші дні війни, а потім намагаючись вивезти звідти в колоні машин, яку зрештою розстріляли окупанти;
Місто Буча, одне з найбільш затишних передмість Києва, стало найстрашнішим символом воєнних злочинів росіян щодо цивільного населення. Станом на серпень 2022 року в Бучанській громаді знайшли 458 тіл людей, які загинули за час окупації. З них вбиті — щонайменше 419 осіб (цю ж цифру мер Бучі Анатолій Федроук озвучив в інтерв’ю у березні 2023 року, називаючи кількість скоєних тут воєнних злочинів росіян щодо цивільних мешканців).
Місто завзято чинило опір, аби не пропустити ворога до Києва: у перші дні вторгнення тут на вулиці Вокзальній розбили величезну колону російської техніки, яка сподівалася дійти до Ірпеня. На декілька днів окупантів відкинули від Бучі. Однак на початку березня росіянам все ж вдалося захопили місто. У зведенні 7 березня Генштаб ЗСУ повідомляв, що в районі Бучі зосереджено до трьох російських БТГр, посилених танковими підрозділами.
Фото: RadioSvoboda
На цей момент окупанти вже кілька днів чинили в місті звірства. Як розповів згодом ВВС таксист з Бучі і батько чотирьох дітей Іван Скиба, йому дивом вдалося вціліти під час розстрілу 4 березня. Скиба чергував на одному з блокпостів у місті, де крім нього було ще кілька чоловіків: усіх їх 4 березня схопили росіяни, доправивши до своєї «бази» на вулиці Яблунській, 144 — старого комплексу радянських часів. Відео «конвою» з дев’яти полонених зафіксували камери спостереження. Деякий час чоловіків допитували і нещадно катували, а згодом вивели у двір на розстріл. Іванові Скибі куля влучила в бік: чоловікові вистачило сил вдати мертвого, щоб пізніше втекти з місця страти. Решту тіл знайшли на подвір’ї вже після деокупації: на Яблунській, 144 лише в той день стратили вісьмох осіб. У підвалі цієї ж будівлі росіяни утримували понад 100 цивільних, перетворивши їхнє укриття на в’язницю. Загалом на Яблунській вулиці пізніше було знайдено найбільше тіл убитих (близько 40).
У Бучі виявили десятки тіл людей, закатованих і вбитих російськими окупантами
Свято гарбуза
NV публікує моторошні кадри з Київщини, що є свідченнями геноциду росіян проти мирного українського народу.
Це був лише деякі з численних епізодів жорстокого свавілля, які вчинили тут росіяни. Коли 1-2 квітня в Бучу зайшли українські війська, а з ними військові і згодом цивільні фоторепортери, докази «Бучаньскої різанини» замайоріли на перших шпальтах світової преси. Десятки розстріляних людей знайшли просто на вулицях міста: з велосипедами, сумками для покупок і ключами від квартир у руках, застрелених з відстані чи зблизька в потилицю, часто зі зв’язаними за спиною руками, іноді спалених. Нерідко на тілах були свідчення катувань і згвалтувань. Убитих знаходили також у підвалах і братських могилах — лише в одній з них поховали майже 300 людей, загиблих і вбитих під час окупації.
Прискіпливі розслідування багатьох світових ЗМІ — NYT, CNN, AP та інших — пізніше встановили детальні факти злочинів, вщент розбивши цинічні намагання російської пропаганди заперечити причетність російських військ до вбивств у Бучі чи навіть сам факт загибелі людей.
Зокрема репортери АР, базуючись на перехопленнях телефонних розмов росіян, інтерв’ю зі свідками, фото- та відеоматеріалах, створили 3D-модель подій у Бучі з відмітками місць більшості злочинів. Журналісти довели, що починаючи з 4 березня російські військові почали полювати за місцевими — спочатку по списках, заздалегідь складених їхніми спецслужбами, а згодом і без жодних приводів. Вони перевіряли документи, телефони і допитували бучанців. Тих, хто не пройшов «фільтрацію», окупанти катували і страчували — це підтверджують записи з камер спостереження та аудіозаписи. Аналогічні розслідування зафіксували і факти розстрілів звичайних перехожих у Бучі.
На пресконференції з нагоди річниці вторгнення РФ президент Володимир Зеленський визнав, що викриття злочинів у Бучі стало для нього найстрашнішим днем за минулий рік війни: «Було дуже страшно. Ми побачили, що диявол не десь там — він на землі», — сказав Зеленський.
Довоєнне населення міста
70 тис. осіб
Відстань до центру Києва
27-30 км
Зруйновано будівель внаслідок вторгнення
1 836
Пошкоджено будівель
10 596
Оцінка сукупних збитків
25,3 млрд грн
Битва за Ірпінь — одне з ключових передмість на захід від Києва — стала ще однією з надважливих сторінок оборони столиці. Після захоплення сусідніх Бучі і Гостомеля повний контроль над Ірпенем дав би змогу росіянам не лише впритул наблизитися до західної межі Києва, але й значно збільшував ризик артилерійських обстрілів столиці. Утім, захопити Ірпінь повністю росіянам так і не вдалося: мер міста Олександр Маркушин згодом розповідав, що загарбники окупували близько 30% Ірпеня, аналогічні дані наводив Генштаб ЗСУ. За його інформацією, у 20-х числах березня, напередодні вирішальних боїв за місто, ЗСУ контролювали Ірпінь на 70%. Зокрема після початкових важких боїв в районі ТРЦ Жираф (на в’їзді в місто з Бучі) українські сили встановили контроль над центральною дорогою через Ірпінь, тоді як окупанти розосередилися обабіч неї, на північно-східних та південно-західних околицях міста. Саме тут терор росіян був найстрашнішим. Зрештою звільнити Ірпінь українським захисникам, яким потужно допомогала місцева тероборона, вдалося одним з перших у Київській області: ворога витіснили звідси вже 28 березня.
Ціною оборони Ірпеня для його мешканців стало пекло бойових дій, що тривали кілька тижнів: росіяни атакували райони й вулиці міста з надзвичайною інтенсивністю, блокуючи виїзди з міста і піддаючи людей в Ірпіні все новим тортурам та смертельним ризикам. Вже 2 березня російські Су-25 завдали ракетних авіаударів по житлових новобудовах. Частина снарядів тоді влучили по ЖК Ірпінські Липки (північний схід міста біля Гостомельского шосе). У подальші тижні цей район і ЖК зазнали надзвичайних руйнувань, ставши символом варварського знищення росіянами мирного міста. Саме сюди найчастіше привозять офіційні делегації з різних країн світу, які відвідують Ірпінь
Постійні обстріли, руйнування житла та відсутність комунікацій були навіть не найстрашнішими реаліями для ірпінців. ВВС ретельно дослідила, що відбувалося в окупованих кварталах Ірпеня — зокрема на південному заході міста в районах вулиць Пушкінська, Виговського, Давидчука, Лермонтова, Лисенка, Київської. Щонайменше чверть вбитих тут цивільних були жінками. Тіло однієї з них пролежало на вулиці чотири тижні, а важка російська техніка переїжджала його знову і знову. 75-річну виховательку і директорку дитячого садочку Ларису Осипову розстріляли просто в обличчя разом з чоловіком у дворі їхнього ж будинку, коли подружжя кинулося на допомогу пораненому сусіду. Місцевого дитячого тренера вбили прямо в спортклубі — подібних випадків страт і катувань були десятки. Окупанти забороняли виходити людям з домівок без білих пов’язок на руках і могли вбити без найменшого приводу, вони також розстрілювали цивільні автівки в Ірпені.
Ще одним кричущим воєнним злочином росіян став обстріл евакуаційних колон, які намагалися вибратися з міста через останню «дорогу життя» — зруйнований міст через Ірпінь в районі селища Романівка. Увесь світ бачив, як родини з дітьми, літніми родичами і тваринами додали річку вбрід, часом ховаючись від вогню під залишками мосту.
Фото: suspilne.media
Одна з таких трагедій сталася 6 березня: протягом кількох годин росіяни прицільно обстрілювали перехрестя одразу за переправою. Лише цього дня тут загинули щонайменше восьмеро людей. Серед них ціла родина переселенців з Донецька 2014 року: 42-річна Тетяна Перебийніс, двоє її дітей (9-річна Аліса та 18-річний Микита) та обидві їхні собаки. Батько дітей, Сергій Перебийніс, за декілька днів до вторгнення приїхав у Донецьк до важко хворої матері, а потім не встиг повернутися в Ірпінь, щоб вивезти родину.
Після відступу армії РФ в Ірпені виявили близько 300 тіл загиблих мирних жителів, загалом було зруйновано до 50% міста.
Довоєнне населення міста
13 тис. осіб
Відстань до центру Києва
58 км
Зруйновано будівель внаслідок вторгнення
144
Пошкоджено будівель
1534
Оцінка сукупних збитків
$148,4 млн
Через Бородянку — селище міського типу, що розташоване на перетині кількох важливих автошляхів Київщини — лежав один з основних шляхів російського наступу на Київ з білоруського напрямку. Перша техніка РФ з’явилася на околицях міста, де немає жодних військових об’єктів, вже 26 лютого. І хоча повністю зупинити прорив ворога через місто не вдалося, опір росіянам в перші дні чинили місцева тероборона і поліцейські. У подальші тижні бої точилися в околицях Бородянки: українські захисники відступили до сіл Загальці та Пісківка, звідки разом з силами 14-ї та 10-ї бригад ЗСУ здійснювали рейди проти ворога та удари по його позиціях.
Бородянка була деокупована 1 квітня 2022 року. За місяць до цього, 1-2 березня, її мешканцям довелося пережити нищівні авіабомбардування, зокрема удари по багатоповерхівках на центральній вулиці Бородянки, внаслідок чого майже десяток з них було зруйновано. За даними Офісу генпрокурора, у Бородянці росіяни застосовували авіабомби ФАБ-500М-62, реактивні системи залпового вогню Смерч та Ураган. Крім того, окупанти били по житлових будинках з техніки, — БТРів і танків — яка рухалася містом, про що є численні розповіді очевидців (зокрема виданням Медуза та Бабель). Місцевим мешканцям не дозволяли виходити на вулиці або допомагати людям, що опинилися під завалами. Мешканець Бородянки Сергій Лихобаба розповів, що під час окупації російські військові стріляли також по магазинах і торгових центрах, виносячи з них товари. «Щодня ставлення до людей стало все більш жорстким. З цивільним населенням у Бородянці ніхто не церемонився. Виходила [людина] з-за рогу, не встигла забігти в підвал — одразу могли стріляти. Трупи також не було дозволено забирати. Стріляли на ураження, без попередження», — розповідає Лихобаба.
Зруйновані вже в перший тиждень вторгнення багатоповерхівки в Бородянці, під завалами яких у пастці опинилися десятки людей, стали ще одним символом звірств росіян під час боїв за Київ. «Руйнування у центрі Бородянки — найгірше, що я бачив на Київщині, навіть у порівнянні з Бучею та Ірпенем, де точилися запеклі бої», — визнавав у квітні 2022 року кореспондент ВВС Джеремі Бовен. Українські слідчі переконані, що ударів по житлових будинках у селищі російська авіація і наземні війська завдавали цілеспрямовано. Під час розбору завалів у Бородянці вже у квітні було знайдено понад 40 тіл, а у масових похованнях — ще близько 250 загиблих. «З них 80-85% з ознаками насильницької смерті: і від мінно-осколкових поранень і кульових поранень. Дуже багато ми знаходили закатованих людей, в яких були руки зав'язані, з катуваннями, характерними порізами, і попалами. Дуже багато жінок ми знаходили із перерізаними горлами, — розповідав в інтерв’ю Цензору начальник відділення поліції №2 у Бородянці В'ячеслав Цилюрик. — Тобто те, що вони тут робили, не піддається будь-яким правилам ведення війни».
Довоєнне населення міста
17 тис. осіб
Відстань до центру Києва
35 км
Зруйновано будівель внаслідок вторгнення
546
Пошкоджено будівель
4 553
Оцінка сукупних збитків
9,5 млрд грн
Хоча 24 лютого російським військам не вдалося зробити Гостомельский аеропорт надійним плацдармом для «повітряного мосту», вони захопили контроль над летовищем і почали просуватися в Гостомель, закріплюючись у місті. Понад місяць окупації приніс його мешканцям, як і скрізь на Київщині, найтяжчі випробування. Вже на початку березня через постійні обстріли та авіаудари російських військ Гостомель залишився без газо- і водопостачання, електроенергії, стабільного забезпечення продуктами та медикаментами. Щоденними реаліями в місті стали розстріли цивільних автівок при спробах евакуації, пограбування та знущання над цивільними українцями.
За даними київської прокуратури, в Гостомелі було зафіксовано понад 460 епізодів воєнних злочинів. «Це різні злочини: викрадення, розстріли людей, багато-багато різних подій. [...] Тільки в Гостомелі було понад 100 загиблих від різних причин: від артилерії, кульових поранень, у когось серце не витримало», — навів трагічні наслідки окупації міста Дмитро Сітар, перший заступник керівника Печерської окружної прокуратури Києва восени 2022 року.
У перші дні березня в Гостомелі вбили міського голову Юрія Пилипка: окупанти застрелили чоловіка разом з кількома іншими волонтерами, коли вони роздавали мешканцям міста їжу та медикаменти.
Відомі також кілька епізодів, коли окупанти тижнями утримували в підвалах житлових комплексів Гостомеля десятки мирних мешканців включно з дітьми і навіть немовлятами — без мінімально придатних для цього умов. Зокрема понад 60 осіб тримали у підвалі ЖК Покровський, по 40 та 90 осіб — у двох сусідніх житлових комплексах, розповів згодом журналіст Апостроф TV Руслан Вінніченко, який опинився серед таких заручників, бо мешкав у Гостомелі. «Кожен вечір вони приходили і говорили людям, що взяли Київ. Вони щодня брали Київ. Сім разів. [...] Вони розповідали, що Одеса здалася, що всі Збройні Сили підняли руки, тому що там, цитую: «80% русских, поэтому воевать за вашу Украину они не хотят», — розповів Вінніченко. — Багато хто вірив. Я знав, що поки вони тут, Київ вони ще не взяли». Він також засвідчив, що у Гостомелі відбувалися ті ж звірства, що й в інших містах Київщини: БМП і танки били прямо по житлових будинках, а цивільних мешканців розстрілювали як на вулицях, так і в автівках.
Довоєнне населення міста
2,5 тис. осіб
Відстань до центру Києва
50 км
Зруйновано будівель внаслідок вторгнення
130
Пошкоджено будівель
527
Оцінка сукупних збитків
275 млн грн
Село Мотижин розташоване в Бучанському районі Київської області південніше Житомирської траси. Ворожі війська окупували його близько місяця (з 27 лютого по 28 березня 2022 року), контролюючи водночас частину важливого автошляху до Києва. Як і скрізь на Київщині, від обстрілів постраждали тутешні житлові будинки та місцева інфраструктура, зокрема було зруйновано Мотижинський ліцей. Однак селище стало відомим ще й як осередок запеклого спротиву російським військам, який чинила місцева громада.
Коли Мотижин звільнили, у братській могилі в лісі біля селища знайшли закатованими і вбитими голову Мотижинської сільради Ольгу Сухенко, її чоловіка Ігоря Сухенка та їхнього сина Олександра. Як з’ясували у великому розслідуванні журналісти Wall Street Journal, Ольга Сухенко ще на самому початку окупації відмовилася виїжджати з Мотижина і залишати людей. Жінка не лише організувала доставку продуктів в захоплене селище та евакуаційну колону для виїзду з Мотижина, але й таємно допомагала передавати українській армії інформацію про місцезнаходження та пересування військ РФ. У відповідь на точні удари ЗСУ по позиціях ворога і диверсії в районі Мотижина окупанти відповіли каральними заходами.
Тіла Ольги, Ігоря та Олександра Сухенків, а також убитого українського розвідника / Фото: REUTERS/Marko Djurica
У середині березня кількох людей, зокрема жінок, вбили просто на вулицях поблизу осель, а родину Сухенко закатували і розстріляли. Загалом у лісі біля Мотижина було виявлено тіла близько тридцяти вбитих українців.
Бровари: Довоєнне населення міста
110 тис. осіб
Бровари: Відстань до центру Києва
26 км
| | | | | |
Богданівка: Довоєнне населення міста
3 тис. осіб
Богданівка: Відстань до центру Києва
44 км
Так і не захопивши Бровари на лівобережжі Київщини, російські війска розсіялися по довколишніх селах Броварського району. Тут декілька тижнів панував такий же жорстокий окупаційний режим, як і на лівобережжі. Ілюстрацією його можуть бути події в селі Богданівка, які детально реконструювали кореспонденти Медузи та розслідувального проекту Astra. Село, де до війни жили 2,5 тис. осіб, було окуповано з 8 по 29 березня. Згідно з численними свідченнями його мешканців, росіяни безупинно пиячили, ґвалтували тутешніх жінок будь-якого віку і вбивали мирних жителів — особливо інтенсивно в перші дні окупації, коли проводили «зачистку», та невдовзі перед тим, як втекти з Богданівки.
В одній з родин окупанти зґвалтували 34-річну жінку, вбили її чоловіка і застрелили собаку, вщент спалили дім подружжя. В іншому випадку загнали в маленький льох власного будинку всю родину (52-річну жінку, її чоловіка і їхню 10-річну дочку). Обшукавши тим часом дім, росіяни знайшли рибальскі камуфляжні штани чоловіка (він мав інвалідність і не служив у жодних силових структурах), відкрили льох і застрелили його на очах у дружини і дитини. «Куля влучила чоловікові в руку. Потім цей же солдат сказав іншому „**** [прикінчи] його“, і той одразу застрелив Льошу в голову. Він обм’як і почав падати прямо на дочку, затиснув її — і так умирав, просто на ній. Я тримала його за руку, доки не зрозуміла, що все, що він став холоднішати», — розповіла жінка.
Про серію сексуальних злочинів у неназваному населеному пункті Броварського району, вчинених окупантами в березні 20222 року, повідомило агентство Reuters з посиланням на матеріали українського розслідування. Йдеться про злочини, які чинили солдати 15-ї окремої мотострілецької бригади армії РФ. В одному з епізодів зафіксовано випадок сексуального насильства над чотирирічною дівчинкою та групового зґвалтуванні її матері під дулом пістолета. Злочин було скоєно на очах у чоловіка жінки і батька дитини, якого росіяни перед цим побили, увірвавшись у будинок родини.
«Київ вистоїть!» — обіцяв 16 березня 2022 року головнокомандувач ЗСУ Валерій Залужний, назвавши ще тоді оборону столиці стратегічним завданням. А наприкінці року у великому інтерв’ю The Economist Залужний попереджав, що місто досі залишається жаданою ціллю для російських військ. «Я не сумніваюся, що вони знову підуть на Київ», — поділився тоді своїм баченням головнокомандувач ЗСУ. Він також підкреслював, що план Росії швидко захопити Київ був доцільним рішенням у військовому сенсі — як найпростіший спосіб досягти мети російського вторгнення. «Я б зробив так само. Але той факт, що вони збирали ресурси три-чотири роки (людей, техніку, боєприпаси) — а потім вичерпали ці ресурси і розтратили потенціал, не досягнувши практично жодного результату, свідчить про те, що їхня [початкова] позиція була обрана невірно», — вказав на головну причину поразки окупантів під Києвом Залужний.
Врятувавши Київ на початку вторгнення, Україна захистила свою незалежність як суверенної держави, а ЗСУ отримали змогу зосередитися на інших ділянках фронту на сході на півдні України — щоб зрештою звільнити значну частину територій Харківської та Херсонської областей.
Рік люті. Головні події 12 місяців великого вторгнення РФ
Свято гарбуза
NV згадує знакові дні першого року великої війни Росії проти України, яку Кремль розв’язав через вісім років після вторгнення в Крим і на Донбас.
Ціна оборони Києва для ЗСУ та інших Сил оборони поки невідома: упродовж війни втрати українських військових залишаються таємницею. Для цивільного населення та інфраструктури Київщини місяць російської окупації став однією з найбільших трагедій у новітній історії України. За оцінками Київської школи економіки (KSE), станом на кінець 2022 року Київська область займала друге місце після Донецької у п’ятірці найбільш постраждалих регіонів за руйнуваннями житлового фонду. Якщо на той момент у Донецькій області було зруйновано 78,7 тис. будинків на суму $14,3 млрд, то збитки Київщини від руйнувань та пошкоджень 22,8 тис. житлових будинків склали $8,2 млрд. У самому Києві, по якому Росія продовжує завдавати ракетних ударів, за час війни було зруйновано та пошкоджено 348 житлових будинків, переважна більшість з яких багатоквартирні, на $0,9 млрд.
Неоціненними втратами є тисячі зламаних доль та жертви серед цивільного населення, які лише примножувала нелюдська жорстокість російських окупантів. Станом на березень 2023 року, за даними прокуратури, у Київській області було виявлено понад 1 400 тіл цивільних українців, загиблих за час окупації. Ці цифри ще можуть зрости: зниклими безвісти наразі вважаються близько 280 мешканців Київської області. Ідентифіковані 1 174 тіла, тоді як 200 загиблих досі неопізнані.
Через дев’ять років війни і понад 400 днів великого вторгнення РФ столиця України, яка за очікуваннями окупантів мала впасти за три дні, залишається вільною. «В боях за Київ брали участь усі, кому не байдуже, всі, хто хотів відстояти своє майбутнє — і ми його відстояли», — заявив в річницю повномасштабного вторгнення РФ Олександр Вдовиченко, тодішній командир 72 ОМБр, яка билася за столицю. А одразу після витіснення ворога з півночі він повторював у численних інтерв’ю: Київ відстояли, але далі — вся Україна.
Над проєктом працювали:
Інна Семенова, Дар'я Алтуніна, Тетяна Куцовера, Ігор Коновалов, Костянтин Войтенко
29 вересня виповнюється 81-а річниця трагедії в Бабиному Яру — в 1941 році в цьому місці на північному заході Києва нацистами і їх посіпаками були розстріляні до 50 тисяч єврейських жителів
27 липня 2002-го, авіаційне шоу на Скнилівському аеродромі (нині Міжнародний аеропорт Львів імені Дани́ла Галицького) перетворилося на одну з найбільших трагедій в історії незалежної України.
